Мій старий, який помирав, вихаркуючи легені,

так і не встиг зрозуміти, що сталось з його країною,

що зробили з нею всі ці фінансові генії,

котрі торгують тепер у відкриту кожною її частиною.

Моя мама, яка розпродала згодом усі його речі,

і яка живе громадянським шлюбом з якимось дятлом,

ховає від мене всі свої згадки й зітхання старечі,

зачиняється на ніч від мене, щоби я не підслухав їх раптом.

Він і досі торкає мене своїм кашлем, ніби шипами.

Приходить до мене вві сні, дивиться чорним оком.

І я знаю, найтяжче, що у нас є – це наша пам’ять.

А найгірше, що вона лише тяжчає з кожним роком.

Він називає мені імена лікарів, які його вбили.

Сидить на ліжку напроти й кличе мене до помсти.

Каже мені: “Малий, в тебе немає ні злості, ні сили.

Ти їм здав свою злість, мов провідникові постіль.

В тебе немає, малий, ні спадщини, ні країни,

і всі твої друзі, малий, згоратимуть, мов комети.

Блукатимете, як цигани, зникнете, як караїми.

Раз уже все прогнило, спробуй хоча б нормально померти.

Скільки можна терпіти їх голоси на сходах,

будильники й окуляри, теплі щоденні предмети!

Вирви їхні серця, надійно спинивши подих!

Спали їх разом у ліжку, ніби старі газети!”

І я витягаю бензин і старі корабельні канати,

й розводжу в кімнаті вогонь, який усіх нас огорне,

і знаю – ніщо не може мати над нами влади,

окрім голосу крові, який заповнює горло.

Добре, коли тобі сняться підпільники та герої.

Погано, коли їх поява на тебе тисне.

Ця влада посилює в мені любов до холодної зброї.

Ця держава позбавляє мене почуття вітчизни.

Країна, в якій виживання вважають талантом,

де вся твоя біографія – список боргів і трупів,

називає мене тепер злісно вбивцею і симулянтом,

опитує свідків, які вціліли, шукає рештки отрути.

Хай тепер прокуратура засипле мене своїм спамом.

Хай потопом заллється вулиця кам’яниста.

Хай з’являться миротворці й випалять чорним напалмом

гарячі електростанції мого невтомного міста.

Хай вони тепер спробують усе це без нас поєднати.

Хай спробують врахувати небесні сумні коливання.

Сонця священний вогонь заливає кімнати.

Герої не помирають від стаціонарного лікування.

Добре, – думає він, дочекаюсь літа, зміню країну –

пора вибиратися звідси, бо стрілянина

ця нездорова, і трабли з курсом дістали…

Треба валити, солодко вже не буде,

але ж ця жінка спить у мене на грудях…

як їй сказати, щоб легко, і без печалі?

Я жив пілігримом, змінюючи ландшафти.

Не приручав нікого, щоб не лишати,

та щось похитнуло вісь мою, як ніколи.

Приїхав сюди, в розруху-нірвану,

чомусь полюбив цю землю обітовану…

Рятуй мене, пташе, орле зірковий.

А жінка лежить, складаючи сни свої на

його сумління. Вона не така наївна,

просто не хоче тиснути, та й навіщо?

Шорти його улюблені – наскрізь в латках:

їх на смітник би, а хтось зашивав та плакав –

та, попередня, любила його сильніше…

А через пару міст, навпрошки, де простори сині

виблискують, мов китові спини,

живе собі дівчинка з привидом у голівці.

Носить рану, накриту долонею, мов гостинець,

Розкручує згадок скляний звіринець,

Засинаючи голою на долівці.

Ну як же так, – шепоче, – кругом ті ж самі дерева,

Ті ж переходи, та сама зима сталева,

Тільки порожнє все, бо не має сенсу.

Як це? – одній опинитись в посеред січня.

Ще не минуло й року, а ти – міфічний…

Хто зараз там, на твоєму серці?

Довга, блискуча ніч лежить над містами…

Дівчинка думає: напишу я щось наостанок.

Жінка стає покірніша та ніжніша.

Не стихають бої, і вже чути смертельний подих

Дочекаюся літа, – він так гадає собі. Це подвиг.

Обережно встає і до ранку про когось пише…